У класах раннього дитинства кожен день наповнений радістю, цікавістю та раптовими емоційними сплесками. Невелика суперечка через іграшку або зруйновану вежу може миттєво перетворитися на сльози, злість чи розчарування. У такі моменти перед вчителем постає вибір: реагувати швидко й імпульсивно чи навмисно й усвідомлено. Саме тут починається формування емоційної безпеки. Коли дорослий зберігає спокій, дитина отримує сигнал, що світ навколо не є загрозливим, а навіть сильні емоції можна проживати з турботою та довірою. Демонструючи терпіння й емпатію, вчителі стають емоційними дзеркалами, через які діти вчаться саморегуляції та стійкості.
Продумана відповідь замість швидкої реакції
На початку свого педагогічного шляху я часто вважала, що найшвидша реакція — найефективніша. Я приймала рішення, не завжди розуміючи, що насправді стоїть за поведінкою дитини. Одна учениця регулярно говорила: «Я втомилася», і я сприймала це як небажання працювати. Я пропонувала їй вибір, думаючи, що підтримую, але насправді не слухала. Лише коли я сповільнилася й поговорила з нею, стало зрозуміло: їй бракувало мотивації, а не бажання. Ігровий, підбадьорливий підхід змінив ситуацію, а повсякденні завдання стали приємнішими. Цей досвід навчив мене, що поведінка — це форма спілкування, і лише уважне спостереження та слухання дозволяють відповісти на справжню потребу дитини.
Подібний підхід я використовую і під час конфліктів між дітьми. Одного разу хлопчик зруйнував «кекси», які інша дитина старанно збудувала з листя та піску. Замість швидкого втручання я створила безпечний простір для розмови. Виявилося, що за його діями стояло розчарування й складні почуття. Коли він відчув, що його зрозуміли, напруга зменшилася, і він сам знайшов шлях до вибачення та відновлення. Конфлікт вирішився не через примус, а через підтримку, усвідомлення та готовність до взаємодії.
Для зміцнення емоційної безпеки в класі я створила «Стіл миру» — затишний, керований дітьми простір для паузи та заспокоєння. Там є прості сенсорні матеріали, візуальні підказки для дихання й маленькі сімейні фотографії, що нагадують про дім. Діти добровільно користуються цим місцем, коли відчувають перевантаження. З часом вони почали пропонувати одне одному способи заспокоєння, швидше вирішувати конфлікти й обирати паузу ще до емоційного загострення. Клас поступово перейшов від контролю поведінки до розвитку самосвідомості та взаємного зв’язку.
Дошкільнята дуже чутливо зчитують емоційний стан дорослих задовго до того, як розуміють слова. Коли вчитель знижує голос, сповільнює рухи й опускається на рівень очей дитини, напруга зменшується. Спокій стає не реакцією, а стратегією. У такі моменти діти вчаться регулювати свої почуття не через інструкції, а через присутність стабільного, уважного дорослого, який залишається поруч.
Послідовно практикуючи ці підходи, я помітила суттєві зміни: переходи стали спокійнішими, співпраця — глибшою, а діти почали самостійно використовувати стратегії саморегуляції. Ці зміни відбулися не тому, що діти перестали відчувати сильні емоції, а тому, що вони зрозуміли: їхні почуття безпечні та підтримані.
Автор: Хема Хатрі (ориг. Hema Khatri)
20.12.2025